До Вашої уваги – історії з життя відомих діячів культури, які, на противагу загальноприйнятим нормам сучасного їм суспільства, зробили свідомий вибір на користь української мови у повсякденному житті та у творчості.

"Я родивсь і виріс на Вкраїні та й українізувався"

Щороку відзначаючи День автономної республіки Крим, ми прагнемо якомога більше дізнаватися про все, що пов’язано з цим благодатним краєм. За асоціацією з назвою півострова на думку спадає прізвище одного з найвидатніших учених світу – Агатангела Кримського, сфера наукової діяльності якого надзвичайно широка і різноманітна. Вільно володіючи майже шістдесятьма мовами, переважаючи східними, а також знаючи всі діалектні особливості української мови, він зробив значний внесок в українське сходознавство і україністику. Незважаючи на те, що Агатангел, як ми дізналися, не мав і краплини української крові, відомий поліглот і сходознавець усе ж почувався українцем.

/Files/images/2017/agatangel_krimskiy/foto-krimskiy.jpg Агатангел Кримський був родом з Криму, звідки й походить його прізвище. Його пращур у XVII ст. виїхав з території Кримського ханства, потім уже змінив віросповідання. Але весь час у його родині зберігались оригінальні рукописи тих часів, і він жив із пам’яттю про своє коріння. Учений особливо цікавився Кримом, часто там бував і спілкувався з багатьма місцевими літераторами та дослідниками, в результаті написав чимало статей на кримську тематику. Зокрема, ми завдячуємо саме Агатангелу Кримському появою підручника «Література кримських татар». Він першим дав характеристику кримськотатарської літератури від ХІІ століття і до 20-х рр. ХХ століття.

Перу А. Кримського належить і історичний нарис «Кримське ханство», присвячений мові кримських татар. Але найбільш вагомим внесоком ученого у вивченні історії і культури Криму, кримсько-українських взаємин була публікація збірника «Студії з Криму», де вперше було спробуване об’єктивно висвітлити історію півострова, особливо його зв’язків з Україною.

Саме з двома визначними особистостями обох народів Ізмаїл-беєм Гаспринським і Агатангелом Кримським пов’язана важлива сторінка в історії кримськотатарсько-українських культурних взаємин. Обидва стали жертвами більшовицького режиму. Подвижницька діяльність Гаспринського по відродженню кримськотатарського народу, його культури, була оголошена ворожою, його ім’я мали кинути в забуття. Що ж стосується А. Кримського, то всі роки радянського режиму він перебував під жорстоким пресом, не мав нормальних умов для роботи і врешті був фізично знищений.

«Нам належить спокутувати байдужість, яку не раз допускаємо щодо рідного слова»

/Files/images/2016/hrynevycheva-katria_1.jpg КАТРЯ ГРИНЕВИЧЕВА (КАТАЖИНА БАНАХ) — ВИДАТНА ГАЛИЦЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ, РЕДАКТОРКА УКРАЇНСЬКИХ ЧАСОПИСІВ, ГРОМАДСЬКА ДІЯЧКА В СОЮЗІ УКРАЇНОК

Немало часу в полоні чужої мови перебували й українці Західної України. Тут потерпали від ополячення. За часів Австро-Угорщини, а потім і Польщі, влада належала полякам, які, як і кожна окупаційна влада, розуміли, що національний дух народу ґрунтується на його рідній мові. Тому всіляко намагалися ополячити українців. І це значною мірою вдавалося...

Проте передові представники Галичини самовіддано протистояли польському гнобленню та примусовому ополяченню українців. Найбільше такий опір очолювали священики та письменники.

Величним зразком спротиву ополяченню та боротьби за права українців можна вважати видатну галицьку письменницю Катрю Гриневичеву (1875 — 1947).

Народилася майбутня письменниця у містечку Винники біля Львова в сім’ї міщан Марії та Василя Банахів — спольщених українців. Коли Катрі було три роки, сім’я переїхала до Кракова.

До вісімнадцяти років Катря не лише не знала української мови, а й соромилася, що силою факту свого народження вона належить до українців. Вдома говорили по-польськи, з малих літ її навчали французької мови, а потім віддали вчитися під опіку черниць у німецьку, так звану, «виділову школу». Після її закінчення вступила у Краківську вчительську семінарію, відому своїм шовіністичним спрямуванням. Там готували вчительські кадри, котрі мали витіснити українських учителів із державних початкових шкіл Галичини.

Але у Кракові Катажина Банах (як звали її тоді) зійшлася з демократичною польською молоддю, яка гуртувалася навколо Артура Гурського — редактора часопису «Жицє». З уст цього прогресивного польського письменника вона вперше почула схвальний відгук про українців, вперше побачила український часопис — львівське «Діло». Далі доля подарувала їй знайомство з Василем Стефаником, який подарував Катажині український буквар, і вона із запалом почала вивчати рідну мову. І пірнула в читання — українські часописи, твори Франка, Шевченка...

Почалося прозріння, різке й болюче, із нестримним потягом до всього українського. Катря закинула лекції в семінарії, демонстративно відмовлялася від спілкування польською мовою (і це в польському середовищі!), читала вірші Шевченка на вечорі, присвяченому його пам’яті у Кракові. З неї насміхаються подруги, батьки дорікають, що псує собі репутацію у польських властей. Доходить до того, що вона відмовляється складати польською мовою матуру, отримує ярлик «велика русинська патріотка», що в очах семінарії було рівносильно злочину.

Працює як письменниця, редакторка українських часописів, як громадська діячка в Союзі українок. При цьому постійно терпить матеріальну скруту, бо польська влада не давала їй жодної посади. Учас Першої світової війни вона самовіддано служить знедоленим українцям у таборі в Гмінді, куди австрійський уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії.

Катря Гриневичева кожний ранок проводила в таборовій школі, а решту дня — в бараках, серед людей, писала листи і скарги, надавала першу необхідну допомогу. Вона постійно інформує часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид, в якому уряд вправляється над українським народом. Ці матеріали сколихнули світ. Під тиском громадськості Гмінд закривають.

Визначальною темою творчості Катрі Гриневичевої була віра у величність свого народу, в його незламний дух, в його непоборність. Вона прагнула піднести чоло свого народу, віками гнобленого і нищеного різними зайдами, вселити в нього віру.

«Україна — це ще не тільки земля, але й нація.»

/Files/images/2016/250px-Теліга_О.jpg 21 липня 1906 народилась українська поетеса Олена Іванівна Телiга — літературний критик, діяч української культури, діячка ОУН-м, загинула в Бабиному Яру.

Народилася Олена в інтелігентній білорусько-українській родині 21 липня 1906 в селищі Іллінське під Москвою.

…У травні 1917 родина письменниці переїжджає в українське місто Ізюм, де жили родичі Олени по батьківській лінії. До 11 років дівчинка української мови не знала, проте крім російської вивчала з гувернантками французьку, німецьку, англійську. З весни 1918 батько Олени працював у київському політехнікумі, і сім'я жила в Києві. Там Олена навчалася в жіночій гімназії Олександри Дучинської.

Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. У травні 1922 емігрує і мати Олени разом з нею і її братом Сергієм, однак спочатку вони оселилися в Тарнові (Польща). Через два місяці вони переїхали в м.Подєбради (Чехія). У тому ж році Олена отримала атестат про середню освіту і потім вступила в історико-філологічне відділення Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі.

Вона свідомо обирає освіту на історико-філологічному відділенні Українського педінституту ім. М.Драгоманова у Празі. Власне, у Празі вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Телігою, колишнім сотником Армії УНР. Вони одружилися 1 серпня 1926 року. Молоді люди, які взялися навчати доньку ректора рідної мови, були офіцерами української армії. Вони дуже гостро переживали поразку, сперечаючись про те, чому не вдалося відстояти незалежність України. Все це Олена чуйно сприймала. І врешті-решт зробила свій вибір. Про пам'ятний момент вона розповідала письменнику Уласу Самчуку. Одного разу на молодіжній вечірці, влаштованій російськими монархістами, дівчина сиділа в оточенні блискучих кавалерів. Хтось із них став глузливо говорити про українську мову: «залізяку на пузяку», «собачій язик»... Всі сміялися, а Олена раптом відчула гострий протест. Встала, і крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати». З цього моменту вона стала говорити тільки українською мовою.

Восени 1929 року Олена разом з чоловіком переїхали до Варшави, де вже з 1928 жили її батьки. У Варшаві знайомиться із Дмитром Донцовим, стає постійним автором його «Вісника», який у духовному житті української еміграції відігравав особливу роль».

У грудні 1939 Теліги переїхали до Кракова, де Олена зустріла свого давнього знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів.

«Зов Києва» стає лейтмотивом її поетичної творчості. В українській літературі небагато поетів, які б з такою емоційною напруженістю й художньою довершеністю як Теліга змальовували стан душі, що за будь-яких обставин «рветься» на рідну землю. Це, насамперед, прагнення «злитися знову зі своїм народом», стати членом нації, яка неодмінно повинна «взяти повно все, що нам Належить». Загалом творча спадщина поетеси невелика й складає більше трьох десятків віршів та низки публіцистичних статей. Тільки в 1946 році побачив світ її поетична збірка «Душа на сторожі», що став своєрідною даниною пам'яті великій поетесі.

У київський період серед найближчих співробітників Ольжича та Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга (пізніше всі розстріляні німцями).

«Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації, і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися, — писала Олена Теліга. — Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності»

Після арешту редакції «Українського слова» Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…».

Спроби переконати Телігу в необхідності негайно покинути Київ робилися багато разів. Однак, вона категорично відмовлялася це робити. Вранці 9 лютого 1942 Теліга пішла до Спілки письменників, де у засідці на неї чекали гестапівці. Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

За даними істориків, 22 лютого 1942р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками… За іншою версією, як свідчить колишній бургомістр Л.Форостовський, Теліга не дочекалася кари, перерізавши собі вени в тюремній камері. Арештантка камери № 34 загинула не доживши до 35 років.

Кiлькiсть переглядiв: 0

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.

Фотогалерея

Дата останньої зміни 19 Жовтня 2017

Цей сайт безкоштовний!