Іван Багряний

Український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Іван Багряний – літературний псевдонім Івана Лозов’яги (Лозов’ягіна), народженого 2 жовтня 1906 року у м. Охтирка Харківської (тепер Сумської) обл. в родині муляра Павла Лозов’яги.

Про своє дитинство Багряний згадує у листі до Дмитра Нитченка:

/Files/images/32.jpg «Літературою почав займатись дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і то по-українському) ще в російській церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири… шість… вісім… тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлоп’ям, в 1915».

У 1916 – 1919 роках продовжував освіту у Вищій початковій школі м. Охтирки, де був редактором шкільного журналу «Надія», що виходив українською мовою.

На все подальше життя у пам’яті закарбувалася страшна своєю жорстокістю, кривава картина 1920 року: на очах у чотирнадцятилітнього Івана чекісти та бійці «істрєбітєльних отрядов», увірвавшись на пасіку, закатували його однорукого діда – пасічника та дядька за приналежність до армії Симона Петлюри. Згодом на Соловки загнали й другого дядька, звідки той не повернувся.

Три роки – від 1926 до 1929 – Іван Багряний навчався в Київському художньому інституті. Інститут закінчив, однак через політичну «не благонадійність» його не допустили до захисту диплома, бо мав ще й інший «фах» - літературу, в якій проявив свої антирежимні, самостійницькі, антикомуністичні настанови.

Іван Багряний належав до літературної організації МАРС (Майстерня Революційного Слова), до якої входили так звані «попутники», тобто письменники «непролетарські» щодо ідеології – В.Підмогильний, Д.Фальківський, Б.Тенета, Б.Антоненко – Давидович. Г.Косинка, Є.Плужник, Т.Осьмачка. Його приятелями були найбільш опозиційно настроєні письменники і політичні діячі України кінця 20-х років: М.Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, М.Яловий, П.Христовий, О.Досвітній та інші. Письменницьке середовище, звісно, відіграло свою роль у формуванні літературної постаті І. Багряного.

Українському читачеві Багряний став відомий завдяки публікаціям у журналі «Глобус», де 1926 року видрукувано його перший вірш – «В місто».

Невдовзі одна за одною з’являються збірки поезій «До меж заказаних» (1927), яка виявила сміливість автора у тематиці, версифікаційну майстерність, та «В поті чола» (1930), поеми «Ave Maria» (1929) та «Скелька» (1930). У вступі виданої «самвидавним» способом поеми «Ave Maria» І.Багряний безкомпромісно висловив своє кредо письменника – громадянина: «Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати – хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…» Та й присвята поеми «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборка ним і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор» теж була покладена на конто письменникові органами НКВД, коли українське відродження 20-30-х років уже стане «розстріляним»…

1928 – 1930 роки – це зоряний час Багряного – письменника: виходять друком поеми «Батіг», «Вандея», «Собачий бенкет», «Гутенберг», епопея «Комета», виразно заявляє він про себе й у царині прози: журнал «Всесвіт» опублікував два його оповідання «В сутінках» та «З оповідань старого рибалки».

Літературне обличчя І.Багряного яскраве й цілісне, і більшовицька критика піддає письменника остракізмові як «антисовєтського», «куркульського ідеолога».

Над головою Багряного почали збиратися хмари. Тому 1932 року він пише два компромісні нариси, які могли охарактеризувати його як апологета сталінської колективізації. Одначе це вже не допомогло, і 1932 року у Харкові письменник був заарештований.

Цілий рік тримали його у камері смертників Харківської в’язниці. В результаті Багряного засудили на п’ять років заслання і вивезли на Далекий Схід, але вже через два роки він тікає і переховується у знайомих в Зеленому Клині (Буреїнський та Сучанський райони). Ще через два роки осмілюється приїхати додому, де його тут же знову заарештовують. У в’язниці просидів два роки і чотири місяці, з них 83 дні – у камері смертників. І так було до приходу німців. На волю вийшов із підірваним здоров’ям – починалися сухоти. В’язничні поневіряння Багряного лягли згодом в основу роману «Сад Гетсиманський» (1950).

З початком окупації Багряний працює в газеті «Голос Охтирщини» під псевдонімом «Сорок сорок». Побачивши тоталітарну суть нової влади, відкрито виступає проти неї у п’єсі – антиутопії «Генерал». Її герой у 2041 році дивиться в театрі виставу про другу світову війну. Комічно тікають з України «совєти», але й у ставленні письменника до фашистів відчувається явний негативізм. Багряний хотів здійснити постановку п’єси у Харківському театрі, де працював художником – декоратором. Однак директор В.Кривуцький, боячись окупантів, відмовляє. В той час Багряний перебував і на посаді художника в Українському музично – драматичному театрі Охтирки. Саме він розписав театральну завісу: жовте поле пшеничне, блакитне небо…

У 1942 році Багряного мало не розстріляли фашисти, та якимось дивом смерть оминає його. Коли в лютому 1943-го на короткий час була звільнена Охтирка, Багряного призивають до лав Червоної Армії. Однак до фронту не доїхав: під Конотопом ешелони бомбардувала фашистська авіація. Уцілілі призовники до часу розійшлися по домівках. Повернувся до Охтирки й Іван Багряний. Коли ж місто остаточно звільнили радянські війська, за нього знову взявся НКВД, вбачаючи у роботі в окупованому театрі злочин – колаборантство із фашистами. Довелося іти на захід.

У той буремний час, 1944 року, Багряний написав поему «Гуляй – поле».

Іван Багряний опинився у Львові. Львів 1939 - 1944 років був обов’язковою тимчасовою пристанню для тих, хто намагався через радянські пороги перебратися на захід. Остап Тарнавський у своїх спогадах характеризує це місто як найстабільніше, далеке від фронтів і без того окупаційного тиску, від якого потерпали інші терени. Василь Барка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Михайло Зеров, Юрій Косач, Григорій Костюк, Юрій Лавріненко, Юрій Шерех – Шевельов, Тодось Осьмачка зупинились у «білому місті, оповитому сяйвом мрії» по дорозі в Європу.

Кілька разів на тиждень у Літературно – мистецькому клубі відбувались авторські вечори письменників із Наддніпрянщини, доповіді чи обговорення творів. У клубі було організовано Спілку українських письменників, членами якої стали і.Багряний, У.Самчук, Яр Славутич, Г.Стеценко та інші.

Іван Багряний прибув на Західну Україну для налагодження зв’язків із українським підпіллям і водночас лікуватися від туберкульозу на курорті Моршин недалеко від Львова.

Іван Багряний разом із Тодосем Осьмачкою і Михайлом Орестом були серед тих, хто вніс свіжий струмінь у літературне життя Львова і засвідчив високий рівень незнайомої до того поезії по той бік Збруча. «Це були перші вияви культури, яка згодом, через 30-40 років, уже в нових умовах радянського тоталітаризму, здобула назву дисидентської. Ці поети стали живим уособленням тієї творчої атмосфери, яка домінувала у українській поезії Наддніпрянщини в період національного відродження, їх творчості не зачепила «генеральна лінія» партії на ідейну переорієнтацію літератури, що призвела до катастрофічного спаду рівня творчості навіть таких майстрів слова, як Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан. Окрім того, Багряний – в’язень сталінських таборів та Йосип Гірняк були для галицького бомонду уособленням жертв і репресій більшовицького режиму.

Саме у Львові розпочалася літературна біографія роману «Тигролови», який на організованому Українським видавництвом конкурсі розділив перше місце разом із повістю Т.Осьмачки «Старший боярин».

Багряний став ініціатором створення підпільного уряду національно – визвольного руху під проводом ОУН – УПА – Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у виробленні її програмних документів, які ознаменували об’єднання всіх незалежницьких сил та повернення від тоталітаризму до демократичної політичної концепції, або, принаймні, прагнення до такого об’єднання і такої концепції. І.Багряний належав до тих «лівих» діячів в ОУН і в УГВР, які істотно вплинули на еволюцію ідеології українського визвольного руху та на зміну програмових принципів. Згодом, перебуваючи у розташуванні УПА на Волині та Карпатах, працює у відділі пропаганди, малює плакати, пише статті, складає влучні пісні – коломийки, листівки.

У серпні 1944 року І.Багряний намагався через Карпати пробратися в Словаччину, але під час облави на емігрантів його схопили і відправили до Німеччини. Довелось бути «остарбайтером», але недовго: письменник знову втікає – спочатку в Тіроль, далі в Інсбрук (Австрія). Зупинився в німецькому місті Новий Ульм.

Період 1945 – 1950 років для багатьох діячів української літератури, які опинилися за кордоном, минав під знаком «ДіПі».

У холодній кухні табору для переміщених осіб Іван Багряний за одну ніч написав пристрасний памфлет «чому я не хочу вертатись до СРСР?»

В еміграції, живучи переважно в Мюнхені, продовжує творчу і політичну діяльність: як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і організатор політичного життя.

Разом з Г.Костюком, І.Майстренком, С.Підгайним створив Українську Революційно – Демократичну Партію (УРДП), яку очолював від 1948 до своєї смерті в 1963, та Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Мета партії – боротьба за незалежну демократичну Україну, орієнтована на усі трудові і національно – свідомі елементи в самій УРСР. Заснована під егідою Багряного газета «Українські вісті» була «трибуною нової з-підсовєтської робітничо – селянської еміграції, бідної матеріально, але сильної духом». Іван Дзюба зауважує, що вона і тепер є однієї із най компетентніших українських газет у діаспорі.

Ідею національного визволення України Іван Багряний поєднував з ідеями соціальної демократії і соціальної справедливості. Основна сила визвольного руху в Україні, на його думку, - це робітники, селяни, трудова інтелігенція.

Окремою сторінкою Багрянівського еміграційного життєпису є МУР.

Історія МУРу розпочинається у вересні 1945 року у передмісті Нюрнберга Фюрті, де одночасно опинились І.Костецький, В.Петров, Ю.Шерех. Із Регенсбургу в пошуках друкарських шрифтів для української видавничої справи заїхав Леонід Полтава. Із Ульма прибув й І.Багряний. Юрій Шерех, котрий був автором ідеї об’єднання розпорошених і осиротілих літераторів українських на теренах Німеччини та Австрії, швиденько написав коротеньку й дуже загальну декларацію: «Час ставив і ставить перед українським мистецтвом те завдання, до якого воно покликане: у високо – мистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві… Відкидаючи все мистецьки недолуге та ідейно вороже українському народові, українські митці об’єднуються для того, щоб у товариській співпраці змагати до вершин справжнього і поважного мистецтва».

Було висловлено пропозицію назвати спільноту «Український мистецький рух», однак скорочення такої назви викликало неприємні звуково – значеннєві асоціації (УМР). Тому Ю.Шерех запропонував переставити складники, щоб вийшло «МУР, що піддавався й осмисленню в асоціації зі словом «мур», мовляв щось фортеце подібне, щось непохитне».

У МУРі отримали теоретичний вияв естетичні принципи Багряного, хоч і до того були у його поезії, прозі. МУРівські прагнення поновної побудови України, через літературу, об’єднання в ньому розпорошеної по таборах ДіПі української творчої інтелігенції, витворення загальноукраїнської понад регіональної літератури Багряний зрозумів політично: мистецтво стає політикою і, отже, дозволяє собі функціонувати за її законами. Стаття І.Багряного «Думки про літературу» повністю відображала його тогочасну позицію в МУРі. Толерантна атмосфера, яку часто завдячували зусиллям Шереха, сприяла мистецьким дискусіям і часто персональним протистоянням. У випадку Багряного це були – Державин, Орест, Ю.Бойко – Блохин.

Услід за «Тигроловами» виходять інші твори, що засвідчують жанрову майстерність і неординарність автора: роман «Люба» (1944), відновлена з пам’яті збірка «Золотий бумеранг» (1946), виспівана в камері смертників драматична повість «Морітурі» (1947), комедія – сатира «Генерал» (1948), повість – вертеп «Розгром» (1948), роман «Сад Гетсиманський» (1950).

Після «Саду Гетсиманського» побачили світ: повість «Огненне коло» (1953), поема «Антон Біда - - герой труда» (1956), роман «Маруся Богуславка» (1957), перша частина незавершеної трилогії «Буйний вітер», роман «Людина біжить над прірвою» (1965), твори для українських дітей, яким письменник надавав особливого значення, - «Казка про лелек та Павлика – мандрівника» (1947), «Телефон» (1960).

Умови, в яких І.Багряний творив літературу, були екстремальними. З 1948 року письменник майже не виходив з лікарень. Коли вже не міг працювати за письмовим столом, йому зробили для письма спеціальну дошку, яку, лежачи на лікарняному ліжку, ставив на груди. Палата в санаторії Сан – Блазієн перетворилася на робочий кабінет. Фізична немічність не заважала будувати творчі плани на майбутнє. Хотілося писати про Симона Петлюру, про повстання на панцернику «Потьомкін», яке почалося зі слів матроса - українця Вакулинчука, сказаних по-українськи:»Та доки ж ми будемо рабами?» Хотілося відтворити у пам’яті конфіскований роман «Марево». А ось останній лист І.Багряного до «Дорогого друга» (саме так завжди звертався до Д.Нитченка його автор): «Дорогий Друже Дмитре! Коли б Ви були тут, коло мене, й побачили, як я борюкаюсь за життя, Ви б не нарікали на мене, що не пишу листів. Щоб Ви знали, я ось уже рік не вилажу з лікарень. Здається, моя пісенька проспівана… Не нарікайте, що нема листів. Як тільки буду в стані – напишу. Неодмінно. Оце написав кілька рядків, а так ніби працював півдня кайлом у шахті».

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року в німецькому санаторії Сан – Блазієн. Після смерті знайшли недописаного листа:

«Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напряження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерз ости (такої безкінечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи – це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати – не має панцера, та я все це витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову і йду до кінця мого призначення… Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голготу».

/Files/images/200px-Bahrjanyj_mohyla.jpg

Поховано Івана Багряного на цвинтарі в Новому Ульмі. На могилі стоїть пам’ятник (автор – скульптор Леонід Молодожанин) із написом – цитатою із поеми «Меченосці»:

Ми є. Були. І будем ми!

Й Вітчизна наша з нами.

В Україні життєвий подвиг письменника було оцінено уже за Незалежності: у березні 1992 року Івана Багряного посмертно нагороджено найвищою відзнакою нашої держави – Державною премією України імені Тараса Шевченка.

Твори

Оповідання

  • «Етюд»(серпень 1921р.)
  • «Міщаночка»(Охтирка, 1924)
  • «Мадонна»(Жмеринка, 1925)
  • «Заєць»(Ялта, 1925)
  • «Петро Каменяр»(Охтирка, 1925)
  • «З оповідань старого рибалки»(1927)
  • «В сутінках»(1927)
  • «Пацан»(1928)
  • «Рука»(1928)
  • Збірка оповідань«Крокви над табором»(Харків, 1931)

Поеми

  • «Монголія»(1927)
  • «Собачий бенкет»(Київ, 1928)
  • «Вандея»(1928)
  • «Ave Maria»(Харків, 1929)
  • «Батіг»(1928–1930),
  • «Ґутенберґ»(1928–1930, зникла на початку1930-тих років)
  • Сатирична епопея«Комета»(повністю не збереглась) (1928–1930)
  • «Гуляй-Поле»(Тернопіль, 1944)
  • Сатирична поема«Антон Біда— герой труда: повість про ДІ-ПІ»(Новий Ульм, 1947)
  • Цукроварня (Поема про чотирьох)
  • «Меченосці»

П'єси

  • «Бузок»
  • «Генерал»(1944)
  • «Морітурі»(1947)

Поетичні збірки

  • «В поті чола»(1929) (заборонена до друку цензурою)
  • «До меж заказаних»(Київ, 1929)
  • «Золотий бумеранґ»(1946)
  • «Пісні»(авторські пісні І. Багряного різних років)

Романи

  • «Марево»(був заборонений до друку цензурою)
  • Роман у віршах«Скелька»(Харків, 1930)
  • «Тигролови»(Львів-Краків, 1944)
  • «Люба»(1944) (знищений власноруч).
  • «Сад Гетсиманський»(Новий Ульм, 1950)
  • «Маруся Богуславка»— перша книга роману«Буйний вітер»(Мюнхен, 1957)
  • «Людина біжить над прірвою»(посмертно,Новий Ульм—Нью-Йорк, 1965)

Повісті

  • «Огненне коло»(Новий Ульм, 1953)
  • Повість-вертеп«Розгром»(1948)

Статті

  • «Україна біля Тихого океану»(1944)
  • «На новий шлях»(1946)
  • Памфлет«Чому я не хочу вертати на „родіну“?»(інша назва«Чому я не хочу вертатись до СРСР?») (1946)
  • «Народження книги»(1956)

Дитячі твори

  • «Казка про лелек та Павлика-мандрівника»(1943)
  • «Колискова»(1955)
  • «Телефон»(1956)

Фундація імені Івана Багряного— неприбуткова добродійна корпорація української діаспори США, утворена з метою впровадження ідей Івана Павловича Багряного через публікацію і поширення його творів, видання книжок, близьких його ідеям. Представником Фундації імені Івана Багряного у Києві є Олександр Володимирович Шугай. Фундацію імені Івана Багряного засновано у 1975 році у штаті Пенсильванія.

Кiлькiсть переглядiв: 1198

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.

Фотогалерея

Дата останньої зміни 04 Серпня 2017

Цей сайт безкоштовний!