В книжковій пам’яті – миттєвості війни

Про війну вони знали не з чуток. Кожного з цих шести українських письменників війна торкнулася безжально, немилосердно. Одним, скалічила дитинство, іншим, забрала юність, комусь, грубі шрами війни позначили долю. Кращих сторінок історії, написаних її безпосередніми свідками і учасниками, годі й шукати. Минуле нашого народу задокументовано болісними спогадами письменників України.

/Files/images/2020/knigi/IMG-c29987a4d4f953966c261fea4a829f08-V.jpg У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом премії імені Т. Шевченка. Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік 1943-го і продовжував воювати в Червоній армії. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. Нагороджений орденами Червоної зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу»..

Твір розповідає про студбатівців — членів добровільного студентського батальйону. Герої, студенти Харківського університету, на початку Німецько-Радянської війни полишають навчання і записуються добровольцями до армії, щоб захистити «спадщину людського духу», «життя в усій його цілості». В романі зображуються перші місяці війни.

«Як їх багато. Студенти і студентки. Ідуть історики, літератори, географи, біологи, хіміки…Ідуть чітко карбуючи кроки по бруку. Сама юність іде, красиві які люди все йдуть…Ідуть і співають бадьорими голосами, і видно усмішки на юнацьких обличчях і блиск сонця в очах, але під цим буйним, майже безшабашним співом чути – клекоче сльоза. »

/Files/images/2020/knigi/pic.jpg Коли розпочалася німецько-радянська війна Олександр Довженко був вже зрілою людиною 46-ти років, відомим митцем. З початком війни евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримував бездіяльності і просив, щоб його відправили на фронт, де він став кореспондентом газети «Красная звезда» . 31 березня 1942 року вийшла його стаття «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його писав Довженко в 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року.

«Написав я "Україну в огні" з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю...
Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був... на її пожарах сьогодні...» - О. Довженко.

«По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдалців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. Піднімали над мокрими головами рідну свою зброю, партійні квитки, все, що було дорогого, виносили віру в серцях, і болотна гнила брудна вода нагрівалася од гарячої невмирущої людської віри в перемогу і од крові, вічної світлої пам’яті героїв.»

/Files/images/2020/knigi/IMG-98241c04cb9aa98ec8ee94a1cdb5231a-V.jpg 1941 року Павло Загребельний закінчив десятирічну середню школу; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва у серпні 1941 р. Був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, знову тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — нацистські концтабори.

«Дума про невмирущого», що з’явилася друком 1957 року , принесла авторові велику популярність. Цей твір – не мемуари і не щоденник автора, хоча увібрав у себе сюжети з власної біографії. Історія відобразила три роки життя героя: поєдинок з ворожими танками, тяжка контузія, лікування в шпиталі, навчання в училищі. І знову танковий бій і поранення; полон і фашистські концтабори.

«Танки стріляли різко, поквапливо, нервово. Вони навіть не стріляли, а бубоніли: «Бу! Бу! Бу!» І після кожного такого «бу!» чахкав десь снаряд. Снаряди летіли один за одним одскакували од сухої землі і розліталися у всі боки червоними бризками, ніби перестиглі кавуни. І треба було сидіти перед цим чахканням, під цими червоними бризками, сидіти, притиснувшись до рідної землі і ждати й ждати, ждати. Хай отой широкий, рухливий танк підійде зовсім близько…»

/Files/images/2020/knigi/IMG-64165aa91a34fc7ec687aef2d8fd5ab3-V.jpg З початком радянсько-німецької війни киянин Віктор Некрасов відмовився від «броні» і пішов на фронт. Пройшов шлях від Ростова до Сталінграда. Був інженером саперних військ, командував батальйоном. Двічі серйозно поранений. Свій бойовий шлях чесно, без прикрас відобразив в повісті «В окопах Сталінграда».

Мова автора діловита, часто суха, як запис в щоденнику. Але „...це ніякий не щоденник фронтового офіцера, як каже дехто. Щоденника я не вів (суворо заборонялось), але книгу задумав на фронті, після першого поранення" – В. Некрасов.

«Дорога запружена – «форды», «газики», «зисы», крытые громадные «студебеккеры». И повозки, повозки, повозки. Проползает дивизионная артиллерия. На длинных стволах гроздьями болтаются гуси. Какие-то тележки, самодельные повозки, пустые передки. Много верховых. Двое обозников на коровах. И все это с криком, гиком, щелканьем бичей движется куда-то вперед… Громадная пестрая гусеница ползет, извивается, останавливается, вздрагивает, опять ползет…»

Анатолій Кузнєцов народився і провів дитячі роки в Києві, на Куренівці. Із початком нацистської окупації Києва у вересні 1941 став свідком подій, що відбувалися довкола Бабиного яру. Свої враження, спостереження й роздуми таємно занотовував. Пізніше ці автобіографічні записи лягли в основу його роману-документу «Бабин Яр»

/Files/images/2020/knigi/IMG-164bc02ab386d07106703e31fd563138-V.jpg Йдеться не лише про трагічні події, які відбувалися в Бабиному Яру в 1941-1943 роках. Твір виявився масштабнішим: то була хроніка життя окупаційного Києва, яким його колись побачив 12-річний хлопчик Толя Кузнєцов. Він розповів про знищення Хрещатика у вересні 1941, яке здійснили не німці, а енкаведисти (він перший про це написав). Про підрив Успенського собору в Лаврі. Про те, що більшість киян раділа втечі радянської влади. Так життя в окупації ще ніхто не подавав. Роман і досі перевидають у різних країнах. У 2009-му вийшов, нарешті, український переклад. Того ж року на Куренівці з'явився пам'ятник письменнику: "скульптурна цитата" з його "Бабиного Яру".

«Они выходили еще затемно, чтобы оказатися пораньте у поезда и занять места. С ревучими детьми, со стариками и больными, плача и переругиваясь, выползло на улицу еврейское население. Перехваченные веревками улы, ободранные фанерне чемоданы, заплатанные кошелки, ящички с плотницкими інструментами… Старухи несли , перекинув через шею, как гигантские ожерелья, венки луку – запас провизии на дорогу…»

/Files/images/2020/knigi/IMG-9810998ea261410518db323b961ffc55-V.jpg Микола Сом народився у селі Требухів Броварського району Київської області у родині сільського коваля. Зростав у багатодітній сім'ї, мав 8 сестер і 2 братів. Коли почалася війна мав тільки шість рочків. Для маленького сільського хлопчика війна була особливо безжальною ще й тому, що його село під Києвом, а на столицю фашистські бомби падали з перших днів війни. Малий Миколка жив по сусідству зі Штабом Першого українського фронту у вересні-жовтні 1943 року. З дзвіниці требухівської церкви разом із Олександром Довженком бачив, як горів Київ. «Хроніка воєнного дитинства» — це війна, побачена очима дитини.

«Я ж – дитина.

Я – пташина.

Неоперене пташеня.

На війні, де кров і сльози,

Я із першого дня,

Я із першого дня –

До останнього дня »

За збірку «Хроніка воєнного дитинства» керівництво Спілки письменників України висувало Сома на здобуття високої Шевченківської премії. Та здійснитися цій літературній події так і не судилося, завадила Миколі Сому його безпартійність, яка категорично засуджувалася тодішнім комуністичним режимом.

Шість письменників, шість доль, понівечених війною. Думали, не повториться…

Кiлькiсть переглядiв: 716

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.

Фотогалерея

Дата останньої зміни 28 Березня 2024

Цей сайт безкоштовний!