У пошуках живого слова разом з книжкою Бориса Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо»
Доля Бориса Антоненка-Давидовича, чиє 120-річчя від дня народження відзначається цими днями, перегукується з біографіями багатьох сотень українців-патріотів, що працювали на ниві культурного відродження країни у 20-х – 30-х рр. минулого століття і зазнали фізичного знищення та нищівних репресій. Для нас цікаво, що життєві стежки українського письменника, науковця, публіциста, критика, перекладача дивовижно перетинаються з моментами життя Івана Багряного : навчання в Охтирці, членство в літературній організації МАРС, навчання в Києві і незавершена вища освіта через матеріальні нестатки, камера смертників і вислання до таборів БАМЛАГу, присудження в 1992 році посмертної премії імені Т. Г. Шевченка.
Дивом виживши після багаторічних тюрем і заслання, великий патріот України, знову не зміг побачити багато своїх творів виданими через тавро «буржуазного націоналіста». Натомість писав « в стіл», сподіваючись бути прочитаними своїми нащадками. «Як умру, то почитайте» – жартома називав свою збірку творів, розуміючи, що за життя його вже не надрукують.
Книжка «Як ми говоримо» запрошує нас до роздумів про слово. Сам Борис Антоненко-Давидович, який все життя страждав за українську мову, дуже бережно ставився до правильного вживання слів і виразів і дуже часто картав своїх побратимів по перу за невірне їх використання. Тож книжка «Як ми говоримо» може стати настільною як для дорослих, так і для школярів.
Слухаємо про письменника і пробуємо позбутися помилкового слововживання під час мовознавчої гри «У пошуках живого слова».
Коментарi